Село Шнирів — місце мого народження й проживання до десятого року життя та місце, де я переважно проводив вакації під час гімназійних років і кілька вакацій під час моїх п'ятирічних студій у Греко-Католицькій Богословській Академії у Львові, розположене серед піль і лугів, оточене лісами, одинадцять кілометрів на північ від Бродів. Складалось воно з приблизно 120 хат з 600 мешканцями. Селяни в переважаючій більшості були середньозаможними хліборобами, власниками 8-12 моргів поля і 4-5 морґів сіножаті, посідали пару коней, господарський інвентар, дві-три корови, кілька безрог та багато курей. У деяких були качки й гуси, деякі мали вівці. Кілька хліборобів мали 14 і більше морґів ораного поля і 5-6 моргів сіножаті. Кількість бідняків, тобто таких, що посідали 3-4 морґи поля і трошки сіножаті та мали одного коня або мусіли позичати «на відробок» коней у сусідів для оброблення свого поля, не перевищала шість відсотків.
Деяка частина ґрунту була добра («Довгі», «До Берега», «Ланки», «Заперекалки»), частина ґрунту — середньої якости, та були й піщані ділянки («Широкі», «За Цвинтарем»), які потребували багато добрива. На частині «Широких» ріс бір, власність громади. Інші ліси, переважно соснові, що оточували селянські поля, належали до держави. Це були «Вербівці», «Воляник", «Підградка» і «Вижиська». Приблизно 80 моргів поля і 40 морґів сіножаті, що за Австрії належали до землевласника Шмідта, польська влада приділила по війні двом мазурам — Цапові і Біліні. Інших близько 100 моргів сіножаті і кількасот моргів поля того ж землевласника польський уряд розпарцелював поміж колоністів-мазурів, близько 40 родин, між Бродами і сусіднім селом Клекотовим, і цьому поселенню влада дала назву «Варшавка». Кілька таких індивідуальних мазурських поселень було також при дорозі між Бродами і с. Конюшків. Це була шовіністична політика польського уряду, спрямована загально на польонізацію Галичини, зокрема ж її східніх окраїн, що поляки називали «кресами». Ця політика, очевидно, породжувала ненависть селян до польського уряду та його поселенців.

Жила в селі також самітньо польська грабіна Розцєшевська, власниця понад 100 моргів поля і сіножатей. Усю цю власність у кінці 20-тих років вона продала і переїхала до Львова.
Худобу випасали селяни на громадських пасовиськах: «Пастивні», «Вижиська», «Підрічка» і «Зарічка». Дві останні назви походять від слова «річка», яка випливала з кількох криниць близько села і вузьким коритом снувалась серпентиною через луги на північ, вливалась в річку Сестратин, а та впадала в Стир. Вона взимку ніколи не замерзала.
Шнирівці вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, просо, гречку, конюшину, коноплі, льон, картоплі, огірки, квасолю, капусту, цибулю, моркву, петрушку, редьку, ріпу, буряки, брукву, кукурудзу, горох, гарбузи, салату і рідко біб. Їли переважно рослинні страви, приготовані на олії, що її добували з сім'я конопель і льону, або на топленому салі чи солонині, і молочні страви. Два-три рази в рік убивали вгодованого кабана, з якого робили вудженину, сальцесон і ковбаси, а солонину теж вудили або краяли пластами, добре насоленими для консервації, вкладали в бочку та вибирали їх звідтіль в міру потреби для куховарення. Яловичини вживали рідко, бо корови тримали для власного удою молока, частину якого доставляли на центрофугу до сметанової
станиці, а телята продавали жидам або тримали для хову на корови, для себе або на продаж. Іноді цей чи той селянин зарізав теля і давав знати іншим про можливість купити в нього м'ясо. Розпродаж здійснювався дуже швидко.
Заробітків для селян не було, і вони не мали якихось додаткових доходів крім тих, що їх дати міг продаж малої частини їх хліборобських плодів, безрог, телят, курей, яєць тощо. Одиноким заробітком в зимову пору (і то не в кожну зиму) було доставляння колод на тартак у Бродах. На цю працю селянин витрачав два дні часу: першого дня привозив колоду з лісу додому, а другого, третього, або четвертого дня відвозив її на тартак. За цю дводенну працю на власному утриманні діставав він 4 зол. Від колоди. Тому, хто не мав коней, і то добрих коней, то й цей марний заробіток не був доступний.
Селяни платили урядові високі податки, але від нього не мали ніякої помочі для покращання урожайности ґрунту, будови доріг тощо. Зовсім не дбав уряд і про національно-культурне життя села;навпаки, намагався паралізувати його різними законами. Ця акція породжувала реакцію. Село почало рухатись. Приспана національна свідомість будилась і активізувалась, особливо в молодого покоління. Чимало причинились до цього матурист брідської гімназії Теофіль Лисик, син місцевого дяка, та Михайло Ящун, обидва учасники Українських Визвольних Змагань. Засновано кооперативу, що приневолило тодішнього крамаря жида збанкрутувати і переїхати до Бродів. Побудовано гарний дім «Просвіти» з назвою «Надія», в якому поміщено власне кооперативу, читальню та розвагову залю зі сценою. В вечірніх годинах буднів і свят селяни читали тут господарські часописи та обговорювали господарські справи. Молодь давала часто представлення (хоч і не без перешкод з боку польських урядовців повітового староства) з побутово-національною тематикою, напр., «Верховинці», «Свідки», «Мазепа», «Циганка Аза», «Як ковбаса і чарка, то минеться сварка», «Захотіла пана — втратила Івана» та інші. Спочатку аматорським гуртком керував Семен Федун, відпалий гімназист, опісля, під час вакацій, автор цього спомину і Ярослав Гаврилюк, син місцевого пароха. По кожній виставці відбувалась забава з танцями. «Просвіта» мала гарний прихід з таких імпрез. Талановитий селянин Пилип Поколінський зорганізував хор, який своїм співом у церкві підносив урочистість Служб Божих в неділі і свята, а своїми концертами притягав багато місцевих селян і гостей із сусідніх сіл. Організувався також гурток мандоліністів під проводом Пилипа Беднаревського. Помітну працю в розвиток «Просвіти» і культурно-національного життя Шнирева вклали Іван Лисик, його молодший брат Микита, Микола Федун, Пилип Поколінський, Іван Федун та інші. Гарно працювало теж товариство «Луг».
Заходами виділу «Просвіти» в 30-их роках майже кожного літа діяли дитячі садки, в яких кваліфіковані садівнички (Левківна, Стецюк та інші) вели виховну культурно-національну працю. Дітвора вчилась любити своїх батьків, свій нарід, свою Церкву і свою рідну традицію. Великою атракцією бували закінчення таких двомісячних зайнять. Діти під проводом садівнички йшли до церкви на Службу Божу, а ввечері в залі «Просвіти» відбувались їх «пописи». Після промови о. пароха і голови «Просвіти» діти деклямували вірші, дбайливо підібрані садівничкою, деякі з них із Кобзаря Т. Шевченка. «Просвіта» давала теж святочні імпрези, присвячені роковинам її заснування, історичним подіям українського народу, такими як «Перше Листопада», до днів народження Шевченка і Шашкевича.
Зально селяни були віруючі, добрі християни. І старі, і молоді, і малолітні в неділі й свята ходили до церкви та любили й шанували церковно-релігійні й народні звичаї в час празників Христового Рождества, Великодня, Йордану та ін. Зберігали також фолкльорні звичаї, між якими особливо замітними були звичаї весільні.
Переважна більшість селян мала початкову освіту, але були теж і неписьменні. В 20-тих і 30-тих роках були лиш два гімназисти (В. Ящун і П. Федун), бо кошти освіти були надто високі, доступ до університетських студій був дуже обмежений польською владою, а покінчення студій не давало реальної можливости праці для більшости українських професіоналістів.
Від 1920 до 1929 року учителькою була Людвіка Шиманська, самітня, поганий педагог, просякла польським шовінізмом, тож і не мала й не бажала мати будь-якого зв'язку з селянами. Більше того, була дуже незрівноважена й часто побивала дітей без причини. В американських обставинах така вчителька була б опинилася в суді і в'язниці. Шиманська покінчила самогубством у 1930 році в с. Конюшків, рік після перенесення її туди шкільною владою. На її місце прийшла молода кваліфікована вчителька Емілія Бацик, яка внедовзі вийшла заміж за мґра прав Степана Водяника. Вона вела школу до 1941 року. З приходом німців подружжя переїхало до Бродів, а вчителювання перебрала кваліфікована вчителька Люба Кибальчич, донька місцевого пароха о. Максима Панасюка.
Шнирів міг похвалитися добрими священиками, які причинилися до ліквідації в ньому москвофільського духа, що ним жила поважна частина селян перед Першою світовою війною. В кінці 20-тих років і в 30-тих роках осталося лиш кілька старших віком селян з виявами симпатії до царської Росії. В той період, можна сказати, в селі вже всевладне панував народницько-національний дух. Його підтримували по черзі: о. Мінко, син якого Петро був пізніше адвокатом у Кам'янці Струміловій і в 1939 році згинув від більшовицької кулі пограничної сторожі, коли перепливав через Сян до генеральної губернії на терені Польщі. По відході о. Мінка в 1925 році парафією правив кілька років безженний священик о. Прихідко, опісля о. Степан Гаврилюк до 1935 року, відтак о. Іван Кінаш до 1939 року, а під час Другої світової війни о. Максим Панасюк, який згинув трагічно восени 1943 року, коли вертався ввечері з Бродів додому; на дорозі забило його німецьке вантажне авто.
Ще кілька слів про сільських ремісників. Було їх розмірне багато в порівнянні з малочисельністю мешканців села. Згадаю лише кращих із них. Ковалі: Кіндрат Бендаревський з батьком, Василь Несторович, Осип Ковальський; столярі: Ігнат Кіт, Пилип Шарун, Яків Ящун, Ковальський; кравці: Михайло Дмитрів, Василь Кущнерик, М. Семенюк, Йосафат Скварук; кравчині: Ковальська, Параскевія Семенюк, Марія Несторович-Топилко; шевці: Корній Приймак, Макар; ткачі: Лев Макар (іншого не пригадую).
Польська влада на західноукраїнських землях у 20-тих і 30-тих роках не давала від себе українським автохтонам нічого, що могло 6 бути похвальним
для неї в відношенні їх економічного, цивілізаційного і культурно-національного розвитку. На плятформі цього відношення було цілковите занедбання нею двох перших ділянок і неприхильне, а навіть вороже її наставлення до розвитку організованого культурно-національного життя. Релятивне позитивним явищем було зберігання свободи релігійного визнання в візантійському обряді, але й тут влада встрявала і де лиш могла намагалася перетягати українців на римокатолицький обряд, утотожнюючи таку зміну зі зміною української національності на польську. Ця шовіністична тенденція відчувалась особливо в містах і тих селах, де була поліційна станиця, костьол, ксьондз і польський учитель. Це були допоміжні чинники влади в її польонізаційнй політиці. В Шниреві по відході Шиманської цієї експозитури не було, вияви цієї політики не були явні, і ганебна польська пацифікація в 1931 році село не навістила.
Як видно, селянам не було легко жити під польським пануванням. Проте, посідання власної землі й господарства та свобода релігійних практик у своїй рідній церкві з деякими можливостями культурного й економічного розвитку давали селянам певне почуття індивідуальної гідности, цієї природної стихійної цінности, з якою вони родились і приводили на світ своїх дітей. Це почуття забрала від них більшовицька влада, замінивши їх у колгоспних рабів з застосуванням найнелюдянішої системи — комунізму, просяклого російським шовінізмом.