Нелегкий і тернистий шлях подолала “Просвіта” від часу свого заснування до повного розквіту.
Якщо у Львові і сусідніх з ним селах діяльність “Просвіти” мала добре підготовлений і сприятливий для розвитку ґрунт, то у більш віддалених, а особливо приграничних повітах, до якого належав і Бродівський, розвиток просвітницької діяльності був дуже ускладнений.
Головною перепоною у розвитку “Просвіти” стало москвофільське товариство ім. Кончаковського.
До 1900 року читальня товариства ім. Качковського були майже в кожному селі повіту, водночас читальні товариства “Просвіта” діяли лише в 14 населених пунктах. З 1900 по 1914 рік їх кількість зросла до 20, але більшість із них не мала власного приміщення.
З-поміж сіл Брідщини с. Шнирів було одним з сіл, де ідеї москвофільства активно підтримувалися. Про це говорить той факт, що в селі читальня товариства ім. Качковського діяла до початку І світової війни. Активісти-москвофіли активно протидіяли проникненню національних ідей, пропагованих “Просвітою”, серед селян. Проте незважаючи на їхній активний спротив, що іноді доходив і до фізичного протистояння, все більше і більше селян сприймало ідею національного відродження. І лише в 1911 році з неймовірними труднощами, долаючи протидію москвофілів, національно свідомі селяни с. Шнирева заснували читальню товариства “Просвіта”. Активну допомогу жителям села надали просвітяни із сусідніх сіл Клекотова і Білявців, де читальні “Просвіти” діяли ще з 1900 року. Не маючи ні власного будинку, ні достатніх коштів, ні досвідчених кадрів читальня до 1914 року не могла проводити належної культурно-просвітницької діяльності серед шнирівчан.
Дальшому розвитку “Просвіти” на теренах повіту перешкодив початок австро-російської війни. Шнирів як і більшість прикордонних сіл потрапив у зону бойових дій, тому всіх жителів було евакуйовано в Австрію, м. Гмінд. Проте частина проросійськи налаштованих шнирівчан подалися на схід, на Велику Україну під опіку своїх “великоруських братів”. І цей факт позитивно вплинув на розвиток і поширення просвітянських ідей в наступні післявоєнні роки на теренах нашого села.
З ініціативи групи патріотично налаштованих селян, зорганізованих парохом села о. Петром Мінком, було відновлено діяльність товариства “Просвіта” у 1921 році.

Відновлене товариство нараховувало 86 членів. Головою товариства обрано о. Петра Мінка, заступником Луцька Ляхмана, секретарем Івана Савчука.
Перші роки товариство не мало власного приміщення. Зібрання проводили в приватних будинках. Тому товариство не могло проводити широку просвітницьку діяльність серед шнирівчан. В основному просвітяни збирали селян невеликими групами для голосного читання часописів з наступним їх обговоренням.
У 1925 році останній єврей, що тримав корчму в селі, змушений був під тиском громади виїхати в Броди. У його будинку тимчасово відкривається читальня “Просвіти”. З цього часу просвітянська робота в селі активізувалася. Тільки за один рік при читальні було організовано аматорський драматургічний гурток під керівництвом Павла Поповича, хор під керівництвом Гната Бендаревського та засновано товариство “Самопоміч”, яке очолив Михайло Попович. Метою товариства було надання матеріальної та фахової допомоги селянам у разі неврожаю, стихійного лиха, нещасних випадків із худобою тощо.
Згодом за активної участі просвітян було засновано товариство “Сільський господар” та “Рідна школа”, кооператив “Надія”, відкрито кооперативний магазин та молочарню.
В читальні “Просвіта” раз в місяць проводилися лекції по культурі землеробства та догляду за тваринами, які читали лектори зі Львова. Застосування новітніх сільськогосподарських технологій, впровадження нових сортів і видів рослин сприяло підвищенню врожайності і покращенню матеріального становища селян.
Проте у 20-х роках добробут селян залишався ще на досить низькому рівні. Головною причиною негараздів була мізерна кількість землі, бо більша частина землі належала графині Росцішевскій і німецькому колонізатору Вільгельму Шмідту.
У 1929 році їх землі було виставлено на розпродаж. Проте для українців ціни були дуже високі, водночас польські поселенці користувалися великими пільгами. Так в наше село у 1929 році прибуло три сім’ї “мазурів”: Цапи, Кліми, Беліни, які одержали по 40 га найкращих земель. Шнирівчанам залишилися неугіддя та малородючі піщані ґрунти.
Збільшення кількості населення і водночас зменшення земельних площ та розпорошення ґрунтових наділів поставило більшість сімей у скрутне становище. Таких малоземельних сімей у селі нараховувалось близько 40 – це майже четверта частина (всього
було 146 господарств). Такі сім’ї мали від двох до шести моргів поля (морг = 0,56 га), більшість з них були безкінні. Більшість господарств були середняцькими – 10-12 моргів поля, і всього близько 10% господарств мали 12-20 моргів землі. Тому із середини 20-х років частина шнирівчан змушена була шукати кращої долі на чужині. В різний час село залишили 53 наших земляки. Більшість із них емігрувало в Канаду – 29 чоловік, а також в Аргентину – 5 чоловік, Бразилію – 4, Америку – 3, Польщу – 6.
Та все-таки село жило і розвивалося. Культурним та освітнім рівнем життя шнирівчан опікувалося товариство “Рідна школа”. Для неписьменних і малописьменних селян в читальні проводилися курси, де вони могли вчитися читати і писати. Діяльну допомогу просвітянам надавала вчителька місцевої школи Надія Батюк.
Протягом декількох років у Шниреві діяв сезонний дитячий садок. Вихователі, які проходили підготовку в Бродах, вчили дітей українських пісень, віршів і малі шнирівчани брали участь у святах, присвячених Шевченкові і Шашкевичу.
Після того як у 1926 році в Шниреві пройшла градова буря, що пошкодила шкільний будинок, громада вирішила передати школі приміщення читальні “Просвіта”, а для читальні збудувати нове. Частину грошей було зібрано серед жителів села і на них придбано 20 м3 матеріалів. Іншу частину матеріалу заробляли, доставляючи кіньми колоди до Бродів. В цей спосіб було зароблено 193 злотих, на які було придбано черепицю, скло, цвяхи та все необхідне на побудову читальні.
Громада села звернулася із проханням до польської влади будувати читальню в центрі села, неподалік від церкви. Але отримала відмову. Кожного дня в селі чергував польський жовнір, який слідкував, щоб не проводилося ніяких будівельних робіт. Тоді громада села почала будувати читальню на обійсті Миськівих.
За тиждень будівля була готова. Після цього вона за одну ніч була розібрана, перевезена в центр села і зведена наново. Коли наступного ранку жовнір приїхав на чергування, його зустріли свіжорублені стіни читальні.
Згідно польських законів влада уже не мала права руйнувати зведений будинок, тому було дано дозвіл на відкриття читальні.
Новозбудоване приміщення читальні було досить просторим. В ньому розмістилася бібліотека, сільський магазин. Значну частину приміщення займала велика зала і сцена, яка була облаштована всім необхідним. Завдяки місцевим майстрам сцену облаштували згідно всіх вимог театрального мистецтва. Посередині сцени було змонтовано пристрій, який давав змогу акторам зникати в потрібний момент, ховаючись під сцену. Над сценою було облаштовано місце,
з якого при потребі сипали сніг, листя тощо. З допомогою спеціального пристрою можна було досить швидко поміняти декорації заднього плану, відкривати чи закривати завісу. Для імітації звукових ефектів було ряд приладів, що відтворювали звуки грому, кінського бігу, звуків бою та інші.
Драматургічний гурток під керівництвом Павла Поповича щороку давав 10-12 вистав. Найулюбленішими для селян були: “Наталка Полтавка”, “Хазяїн”, “Ой не ходи, Грицю...”
Кожна вистава, що відбувалася в читальні, була своєрідним святом. Дорослі, молодь і діти вщерть заповняли зал, сидячих місць всім не вистачало, стояли в проході, біля сцени. В літню пору значна частина глядачів розміщувалося на дворі і дивилася виставу через відчинені вікна.
Особливою повагою користувалися святкування днів пам’яті Тараса Шевченка та Маркіяна Шашкевича. Тоді у великій святковій програмі брали участь актори, місцевий хор, дитячі колективи. У 1931 році з ініціативи Пилипа Бендаревського, талановитого музиканта-самоука, було створено мандоліновий оркестр – єдиний у цілому повіті. Тому колектив був частим гостем на різноманітних фестинах, святах у багатьох селах повіту.
Велике значення у піднесенні національної свідомості, патріотизму серед шнирівчан відігравала бібліотека читальні “Просвіта”. Вона стала центром духовного і національного відродження села. У бібліотеці станом на 1938 рік нараховувалося 502 книги.
Цікаві дані наводяться у звіті читальні “Просвіта” за 1938 рік, де зазначено, що протягом звітного року було прочитано понад 1000 книг, тобто кожна книга бібліотеки була прочитана по 2 рази.
Найчастіше читали шнирівчани книги О. Кобилянської “Земля”, Андрія Чайковського “Сагайдачний”, Богдана Лепкого “Сотниківна”, “Історія України” М. Аркаса, твори Т. Шевченка.
У бібліотеці нараховувалася велика кількість часописів, газет. Серед найбільш улюблених були часописи “Свобода”, “Земля і воля”, “Письмо з Просвіти”, “Світ дитини”, “Сільський господар”, “Будяк”, “Сільський світ”.
З часописів селяни отримували інформацію про політичне життя повіту, держави та світу, про нові методи ведення господарки, рекомендації спеціалістів по догляду за рослинами та свійськими тваринами, юридичні консультації. Цікавими були статті на виховні та морально-етичні теми. Значну увагу приділялося антиалкогольній та антитютюновій пропаганді серед молоді, що давала хороші результати. Так серед молодих шнирівчан 20-х років народження
курило тільки двоє юнаків, над якими постійно підсміювалися їх однолітки.
Важливу роль у вихованні не тільки національносвідомого, а й фізично здорового покоління відіграла спортивно-руханкова молодіжна організація “Луг”, створена у 1932 році. До “Лугу” входили всі юнаки віком від 12 років. Луговики мали свій однострій, куди входила зелена гімнастерка з виложеним комірцем і блискучими гудзиками, підперезана ремінцем, а також чорні штани на випуск і черевики. Головний убір – зелений кашкет з тризубом. Щонеділі після Служби Божої луговики збиралися і строєм йшли на вигін, де проводилися тренування. Для виконання військово-спортивних вправ користувалися міцними круглими палками завдовжки 1 метр. Військова дисципліна і фізичний вишкіл, який отримали луговики, заклали основу для створення на теренах нашого села чисельної боївки ОУН, яка пізніше стала складовою частиною УПА.
У 1939 році з приходом на західно-українські землі Червоної Армії діяльність “Просвіти” припиняється як націоналістична і антирадянська.
За вказівкою нової влади необхідно було здати всю націоналістичну літературу. Протягом однієї ночі просвітяни перенесли книги з бібліотеки в дім Петра Скварука, а пізніше у скрині закопали на городі. На жаль, всі, хто знав місце схову книг, загинули в роки війни, тому книги були втрачені.
В приміщенні читальні розмістився клуб, який функціонував як культурний заклад до 1978 року. У 1978 році було збудоване нове двоповерхове приміщення, а стару споруду знесено.
Таким чином політично-просвітницька та культурна праці товариства “Просвіта” на теренах нашого села тривала 22 роки, з них 3 роки до І світової війни і 19 років у період польського панування.
За час своєї діяльності “Просвіта” не тільки зуміла вистояти у несприятливому і ворожому до будь яких проявів української самобутності середовищі, але й зробило величезний внесок у справу національного відродження нашого села, у становлення його добробуту і розбудови. У середовищі просвітян було сформовано міцне ядро національно-свідомих відданих патріотів-українців, які зробили багато для становлення нашої української держави сьогодні.