Перша письмова згадка про існування школи з селі Шниреві припадає на кінець XVIII століття, коли після розпаду Польщі у 1772 році Галичина опинилася в складі Австрійської імперії. Цісар Австрії Йосиф ІІ , бажаючи вивчити стан господарства новоприєднаних земель, провів ряд відповідних заходів. Зокрема було проведено перепис населення (1772–1774), а патентом від 11.04.1785 року було покладено початок створенню Йосифінського кадастру. Саме в цьому документі, переглядаючи подвірний список селян с.Шнирева станом на 11.01.1778 року, знаходимо запис, що в хаті Василя Надворського діяла дяківська школа .Зараз важко встановити чи був Надворський саме тим дяком, який навчав дітей грамоти, чи його хата винаймалася громадою для потреб школи... Але можна стверджувати напевне: школа в селі була і вчив дітей сільський дяк.
Як правило в ті часи чи не єдиними грамотними людьми в селі були священник і дяк. Саме тому селяни, що хотіли вчити своїх дітей грамоти, віддавали їх в науку до дяка за невелику плату. Оскільки навчання було необов’язковим, то і більшість мешканців нашого села залишалися неписьменними.
Варто зауважити, що після приєднання Галичини до Австро-Угорщини, українці (русини) отримали кращі умови для національного розвитку, ніж було в Польському королівстві. Австрійський уряд намагався зрівняти українське населення в правах з іншими національностями держави та піднести його культурно-освітній рівень.
На наших землях австрійська влада почала організовувати німецькі школи. Перший губернатор Галичини граф Перген вважав,що взагалі не існує ніякої іншої освіти, окрім німецької. Однак цісарський патент від 6.02.1792 року постановив учити українських дітей їх рідною мовою, хоча би двічі на тиждень: вівторок і четвер. Окрім того була запроваджена шкільна повинність. Проте провокатори ширили "татарську вістку", що всіх письменних хлопців посилатимуть на службу до султана, тому люди ламали шкільну повинність. Отже, в кінці XVIII ст. розвиток шкільництва у Галичині було штучно призупинено і питання народної освіти було відсунуто на задній план.


Спробу відновити народне шкільництво в Галичині на початку XIX ст. здійснив цісар Франціск І, який своїм патентом від 11.08.1805 року ввів у дію ряд законодавчих актів про школу, які відомі в історії під назвою "Політичний статут школи". Даний документ виявився дуже актуальним і, головне, дійсно був введений у дію, оскільки зробив багато для розвитку шкільництва у Галичині.
"Політичний Статут школи" постановляв, що в кожній місцевості, де знаходиться церква і де перед тим було проведено перепис населення, повинна бути закладена парохіальна школа.
У с.Шниреві церква. "Вознесіння Господнього" існує з 1776 року. У 1773 році було проведено перепис населення… Враховуючи вищенаведені факти і беручи до уваги вищезгаданий пункт Статуту, можна стверджувати, що після 1805р. в Шниреві відкривається парохіальна школа, встановити точну дату заснування школи поки що не вдалося. Проте у шематизмах за 1824–1832 роки зазначено, що у с.Шниреві діє парохіальна школа, фундована коштом громади. До 1872 року школа не мала власного приміщення. У 1872 році, коли за рішенням шкільної Кураторії у селі відкрито народну І-класну школу. Для її потреб було збудовано окрему будівлю, яка знаходилася неподалік від церкви. Навчання в ній проводилося аж до 1914 року.
Незважаючи на той факт, що було введено шкільну повинність, не всі діти мали змогу вчитися. Тут було задіяно ряд об’єктквних і суб’єктивних факторів: негативне ставлення польської адміністрації до питань освіти, малі шкільні приміщення, матеріальне
становище селян і т.п. Про масову неграмотність свідчать записи у церковній книзі реєстрації шлюбів за 1860–1880 роки, де майже всі селяни замість підписів ставили "хрестики"
Правда, досить часто батьки не хотіли віддавати дітей до школи, щоб ті допомагали їм по господарству.І хоча за порушення шкільної повинності накладався штраф 2 злотих в рік, такі випадки були непоодинокі. Про це свідчать наступні цифри. У 1866 році у школу було записано 28 хлопців і 25 дівчат, з них навчалося лише 21хлопець і 9 дівчат, а з 6 учнів, залишених на повторне навчання школу не відвідував жоден.
Негативно позначалося на діяльності школи брак вчителів. Так у 1857, 1862, 1870 роках навчання в школі не проводилося через відсутність вчителя.
Навчання у школі, як у парохіальній так і народній, тривало 6 років. Слід зауважити, що назва школи І-класна має дещо інший зміст у порівнянні з теперішнім часом. Вираз "клас" у назві школи означав не кількість груп дітей, а кількість класних кімнат і вчителів. Навчання було 2-ступеневе. Це означає, що діти 1 і 2 року навчання об'єднувалися у І ступінь (клас молодших), а діти 4 подальших років навчання становили ІІ ступінь (клас старших).Оскільки в школі працював один вчитель, то навчання проводилося у 2 зміни: до обіду вчилися старші, а після обіду – молодші.
Щоб зрозуміти завдання і мету тогочасної освіти, звернемося до "Політичного Статуту школи", де говориться: "Школа повинна працювати в тому напрямку, щоб діти добре вивчили і зрозуміли науку Ісуса Христа, ..., виховувати високі моральні якості як того вимагає християнське вчення. Окрім навчання релігії ще читання, писання, рахунки являються єдиними необхідними предметами, що знадобляться дитині в подальшому житті... Навчання дітей проводити на такому рівні, що відповідає їх стану і місці у суспільстві."
Як бачимо, цей останній пункт Статуту практично унеможливлював подальшу освіту селянських дітей. І дійсно до 1900 року жоден учень Шнирівської школи не навчався у вищих класах, а тим більше у гімназії.
Із Статуту школи випливає і головне завдання школи: релігійне виховання молоді. Стосовно цього питання у Статуті сказано: "Навчання релігії дітей греко-католиків у всіх школах Галичини і Буковини повинно проводитися через духівників тих місцевостей на руській (українській) мові." У Шнирівській школі до 1900 року були катехитами о.Михайло Стісловський (1826–1845), о.Іван Орловський (1855–1866), о.Іоан Леонтович (1866–1903)
Про першочергове значення релігійного виховання говорить і той факт, що більша частина навчальних годин відводилося саме для вивчення релігії. Так у старших класах був такий розподіл годин: 6 год. релігії, 2 год. писання, 3 год. рахунків (математики), 4 год. читання, 2 год. стилістики, 1 година писання за вчителем (диктант). Разом 18 год. в тиждень. У молодших 8 тижневих годин: 4 год. релігії, 2 год. читання (для першого року навчання), 2 год. читання (для другого року навчання), 1 год. рахунків.
Навчання в школі проводилося на українській мові. Проте з 1855 року згідно розпорядження Міністерства освіти " в тих школах, в яких німецька мова не являється мовою викладання, необхідно ввести її як окремий предмет, а згодом окремі предмети читати німецькою мовою". У нашій школі українська мова залишилися мовою викладання аж до 1914 року, а німецька мова була як окремий предмет. У 1898 році в навчальні плани було введено руханку (фізичну культуру).
Як говорилося вище, у 1872 році у нашому селі для дітей відкрила двері новозбудована школа. Згадку про діяльність цієї школи знаходимо в "Описі географічно-статистичному" Б. Сокальського (1885 р), де зазначено, що територія школи займає 7.19 ара, мова навчання українська. З цього документу також дізнаємося, що деякий час у Шнирівській школі навчалися і діти з с. Клекотова. З 94 дітей шкільного віку школу
відвідувало лише 62 учні (64% від загальної кількості). Це дещо вищий показник, ніж в середньому по повіту. У 1665 році до 74 шкіл повіту було записано 11748 дітей, а навчалося всього 5766. Ці цифри ще раз наочно показують, що польська адміністрація на місцях не була зацікавлена в розвитку освіти на українських землях і своєю бездіяльністю відкрито сприяла поширенню неграмотності серед галичан.
За час існування школи до 1914 року, в ній працювало багато вчителів. На жаль, не вдалося встановити прізвища перших вчителів парохіальної школи… Можливо, це були місцеві дяки… Але пізніше в школи для навчання дітей направляються уже підготовлені люди з відповідною освітою. Так у Шематизм народних шкіл і вчителів за 1866 рік зазначено, що у Шнирівській школі працював Кіндрат Павлюк – диякоучитель, що мав 2 роки служби.
З відкриттям у 1872 році народної школи, місце вчителя займають світські люди з педадогічною освітою. До 1887 року не встановлено, хто саме обіймав посаду вчителя в нашій школі. Проте з 1887 по 1914 рік маємо змогу простежити, хто навчав малих шнирівчан :
Прізвище та ім’я вчителя
Роки праці у школі
Костек Ігнацій
Кіндратович Томаш
Снєжєк Людвік
Дребіш Антоніна
Теліховський Теодор
Рожіцька Марія
Назаревич Григорій
Кучер Юлія
Клямер Антоніна
Тимчишин Луць
1885–1887
1888–1889
1890–1891
1892–1895
1895–1896
1897–1898
1899–1902
1902–1907
1908–1911
1912–1914
З початком І світової війни село зразу ж опинилося у центрі бойових дій. Все населення було відправлено у табір біженців в м.Гмінд (Австрія) Повернувшись з евакуації в рідне село, люди застали на місці своїх дворів попелища. З усього села лише дивом вціліла церква та декілька хат. Важким було життя селян в роки воєнного лихоліття...
3 великою радістю і надією на краще майбутнє зустріли шнирівчани звістку про створення ЗУНР. У перші дні встановлення влади відкрила свої двері для дітей школа, для потреб якої громада виділила один із вцілілих будинків. Це була перша дійсно українська школа. Проте навчання в ній тривало недовго.
Захопивши у 1919 році Галичину поляки, перш за все хотіли знищити саму ідею української державності. Першим кроком до здійснення цих далекосяжних планів стало закриття українських шкіл. Зокрема була закрита школа і у нашому селі. Змогу навчатися малі шнирівчани отримали лише у 1921 р.
На окупованих землях польський уряд проводив політику, спрямовану на полонізацію українського населення. Згідно наказу Міністерства освіти у тих місцевостях, де проживають польські колоністи, повинні відкриватися утраквістичні (двомовні) школи. І хоча у наше село після 1919 року прибуле лише дві сім’ї колоністів-"мазурів", цього було достатньо, щоб у 1921 році в Шниреві відкрити не українську, а утраквістичну школу.
Першим директором школи і вчителем у повоєнні роки була п.Шиманська. Про неї згадують як про відкриту польську шовіністку, що ненавиділа усе українське, із зневагою ставилася до учнів, застосовувала до них фізичні покарання. У 1924-25 н.р. як директор школи самовільно запровадила навчання у школі виключно на польській мові. Проте
громада села, зорганізована М.Семенюком і П.Поповичем, звернулася до повітової шкільної Ради із відповідною скаргою. Комісія, що вивчала цей інцидент, постановила: навчання надалі проводити на польській і українській мові рівнозначно.
Система освіти польської держави 20-30 років в загальному зберегла риси освіти австрійських часів: той же устрій і режим роботи шкіл, структура класів тощо. Проте із зміною політичної ситуації змінилися і завдання школи: питання релігійного виховання відійшли на задній план, а головним завданням стало полонізація українських верств населення. Тому програма школи була складена так, щоб якнайкраще проводити в життя ці плани. Відповідно до цього у шкільні плани було введено такі предмети, як історія і географія Польщі, польська мова, вивчалися твори польських авторів. Окрім цих предметів діти навчалися релігії, рахункам (математика), малюнкам (образотворче мистецтво), проводилася руханка. Із збільшенням кількості навчальних предметів збільшилася і кількість годин до 30 в тиждень.
Релігії в школі навчалися один раз на тиждень окремо учні молодших і старших класів. Катехитами були місцеві парохи: о.П.Мінко (І92І-26), о.О.Прихідько (1927-34), о. 0.Олендер (1935-36), о.Панасюк (1939-42).
Навчання, як і в австрійській школі, тривало 6 років і було ІІ-ступеневе. Учні об'єднувалися у 4 різновікові групи (класи), які в свою чергу поділялися на два комплекти: І комплект(старші) і II комплект (молодші). Навчання проводилося у дві зміни. У 1 і 2 класах тривало 1 рік, а у 3 і 4 класах – по два роки.
Кількість учнів по роках була різною. Так у 1925-26 н.р. школу відвідувало 76 учнів (56 старших і 20 молодших).
Хоча в Польщі також було введено шкільну повинність, діти, батьки яких не хотіли віддавати їх до школи, звільнялися від шкільного обов’язку. Питання це вирішувалося на місцях дуже просто. Як згадують старожили нашого села для цього батькам дитини достатньо було віднести пані "професорці" (вчительці) курку чи десяток яєць і вона викреслювала учня із шкільного списку. Підтвердження цих слів знаходимо у звіті школи за 1935-36 н.р.: з 90 дітей, народжених в 1924-30 роках, зараховано до школи 64, а 26 звільнено від шкільного обов'язку.
Такий невідрадний стан справ в питанні освіти у нашому селі в значній мірі був зумовлений відсутністю власного шкільного будинку. З часу відкриття школи з 1921 року 1931 рік приміщення орендувалося. Власне школою споруду, в якій навчалися діти, назвати було важко. Із слів п.Емілії Батюк-Воляник, колишньої вчительки, "це був невеликий сільський будинок, обтиканий соломою, що складався з однієї більшої кімнати, в якій відбувалося навчання, маленьких сіней, примітивної кухоньки та другої кімнатки з виходом через дровітню на двір, що служила "приймальнею" та спальнею для вчителя.″
У 1931 році Бродівський повіт сильно постраждав від стихії – ураган страшної сили завдав великих збитків селам. У Шниреві старий будинок школи був майже повністю зруйнований бурею. Громада села орендувала для потреб школи будинок колишньої власниці земель у Шниреві графині Росцішевської. Нове приміщення було більш зручним, складалося з великої класної кімнати з 4 вікнами і помешкання для вчителя.
Значну допомогу в діяльності школи надавала шкільна рада, в яку входили солтис М.Федун, О.Ящун і М.Дякович. Саме завдяки їх старанню у 1934 році на кошти громади було збудоване новий будинок школи, який використовувався за призначенням аж до 1983 року.
Як уже згадувалося, першим директором Шнирівської І-класної школи була п.Емілія Шиманська. У 1929 році її було переведено на посаду директора Конюшківської 2-класної школи, а на її місце призначено випускницю Львівського педагогічного інституту п.Емілію Батюк. З її приходом навчання і виховання учнів змінилося на краще. Колишні
учні п.Емілії з вдячністю згадують свою колишню вчительку, яка зуміла посіяти в чисті дитячі душі не тільки зерна знань, а й любов до Бога, доброту і співчуття, виховала їх справжніми патріотами України. Згадаймо хоча б декого з її учнів, які рознесли славу Шнирівської школи по всій Україні і навіть у світі: Петро Федун (Полтава) – ідеолог національно-визвольних змагань українського народу 1943-1954 років, Василь Ящун – всесвітньо відомий філолог,професор Пітсбургського університету (США), Євген Лисик – заслужений художник України.
Великий внесок у справу виховання молодого покоління шнирівчан зробив і Степан Воляник (чоловік Е. Батюк). Адвокат за фахом з приходом на наші землі Радянської влади, втратив практику і перейшов на вчительську працю у Шнирівську школу.
З його ініціативи в школі було створено танцювальний, мистецький, руханковий гуртки, хор дівчаток. Ці учнівські колективи неодноразово виступали у своєму та сусідніх селах, а у 1940 році на змаганнях у Бродах хор дівчат здобув ІІІ місце; хлопці, що виконували танок "Запорожці" посіли І місце серед танцювальних колективів. Всі колективи, що здобули І місця, брали участь в обласних змаганнях, що проводилися у Львівському оперному театрі. І там шнирівські "запорожці" виступили блискуче і заслужено їм було присуджено І місце, яке давало їм право на участь у республіканських змаганнях. Але обласні партійні керівники не пропустили такий "націоналістичний" танок у Київ.
Після початку II світової війни сім’я Воляників переїжджає в Броди, пізніше в Польщу, Німеччину. Після 1954 року доля закинула їх аж за океан, де вони активно включилися в життя української спільноти і по цей час беруть участь у просвітницькій роботі, що проводиться діаспорою. Пані Воляникова до недавнього часу працювала вчителем українських шкіл. Пан Степан Воляник зайнявся науковою діяльністю, став професором права Клівлендського університету (США, Огайо) і у свої 90 років обіймав посаду інспектора суботніх українських шкіл м.Клівленда.
Під час німецької окупації школа в нашому селі діяла. Вчителем у той час працювала Панасюк Люба Максимівма (Кибальчич по чоловікові) ,дочка місцевого пароха. У 1944 році, розпродавши все майно, родина Панасюків виїхала до Львова. Люба Максимівна проживала разом із сином по вулиці Грушевій, вчителювала. Після смерті тіло її було перевезено до Шнирева і поховане на сільському кладовищі.
З 1944 року в Шнирівській початковій школі працюють Кирик Люба і Манусевич І. Після закінчення початкової школи шнирівські діти продовжували навчання у Клекотівській 4-класній школі, де директором був Тимчишин, а вчителювали дві його дочки Геля і Ванда. Дотримуючись християнських традицій кожен день в школі розпочинали з молитви "Отче наш″ перед розп'яттям, що висіло на стіні класної кімнати.
В листопаді 1945 року, коли учні готувалися до виступу з нагоди відзначення Жовтневого перевороту, директора Тимчишина викликали до сільської Ради на розмову з оперуповноваженим, що прибув з району. Як страшний удар прийняли учні та їхні батьки звістку про те, що Тимчишин, за словами місцевих активістів, помер від серцевого нападу.
Семирічна школа в Шниреві була заснована у 1948 році. Директором призначено Вдовиченка Івана Лазаровича. Навчання стало пердметним, збільшилась кількість вчителів. Школа знаходилася у двох приміщеннях: старому будинку школи і плебанії, що була пристосована для навчання. У 1949 році в школі було створено піонерську дружину ім. В. Дубініна, учнівська молодь виховувалася в дусі марксизму-ленінізму. Перший випуск семирічної школи був у 1950 році.
З 1954 року директором школи став Коючко Йосип Левкович. 1959 році школа стала восьмирічною.
У різні роки в школі навчалася різна кількість учнів:
І953-54 н.р. – 119 учнів
1957-56 н.р. – 75 учнів
1958-59 н.р, – 75 учнів
1963-64 н.р. – 103 учні.
З 1964 по 1986 рік школою керував Семенюк Павло Степанович.
У І982 році, завдяки активній підтримці місцевого колгоспу "Дружба", свої двері гостинно відкрила для дітей новозбудована школа, у 1983 році отримала статус середньої. У школі створено якнайкращі умови для навчання і виховання дітей: великі світлі класи-кабінети з необхідним обладнанням і меблями, просторий спортзал і басейн для занять спортом.
Перший випуск середньої школи відбувся у І985 році. З 1986 по 2005 рік школу очолювала Мищук Ольга Василівна.
Швидко проходить час. Рік за роком, немов журавлі, що летять у вирій, залишають стіни рідної школи випускники. Серед тих, які закінчили Шнирівську школу, є звичайні трудівники, що своєю повсякденною працею сприяють розбудові суверенної України, а є й такі, що силою свого духу і розуму примножують славу нашої держави на різних континентах.