Причиною написання статті про Михайла Ящуна  -  патріота, вірного сина України, життя якого є у значній мірі показовим прикладом  трагічної долі багатьох тисяч українців , замордованих у сталінських таборах, - став факт появи інформації про останній період життя нашого земляка, про який до недавнього часу не було майже жодних відомостей.  Початкові дані про життєвий шлях Михайла Ящуна  можна було отримати із спогадів родичів із села Шнирів, зокрема племінникаМихайла Ящуна , племінниці Любові Лози. Найповніші спогади про першу половину життя свого дядька Михайла залишив відомий науковець, професор Пітсбургського університету Василь Ящун у статті «Михайло Ящун», опублікованій у збірнику «Броди і Брідщина»(Торонто, 1988 р.). Про подальшу долю Михайла Ящуна дізнаємося завдяки пошуковій роботі старшого редактора Тернопільської обласної Книги памя'ті Єфрема Гасина, результатом якої стала стаття «Розстріляна доля» («Голос відродження» від 23.07.1993 р.). Та простежити долю нашого земляка  після арешту у 1933 р.,  тернисту дорогу по етапах  таборів ГУЛАГу і останні дні його життя відтворити науковцеві у повній мірі не вдалося. Тому метою написання цієї статті є висвітлення правди про цю маловідому останню сторінку життя Михайла Ящуна.

Михайло Ящун народився 1895 р. у селі Шнирів , Бродівського повіту у  багатодітній родині заможного селянина Йосифа Ящуна.  З дитячих років Михайло вирізнявся високими  здібностями  до навчання не тільки серед своїх братів, але й серед інших дітей. У початковій школі у рідному селі вчителі звернули увагу на обдаровану дитину і порадили батькові після її закінчення віддати сина на подальше навчання до Бродівської гімназії.

Саме  роки навчання у гімназії зробили суттєвий вплив на майбутню долю  Михайла. У гімназії він не тільки вивчав предмети , передбачені чинною програмою,  яка в значній мірі сприяла полонізації  гімназистів-українців, але також вивчав українську історію, читав твори українських письменників та поетів. Вже тоді, у студентські роки, Михайло сформувався як свідомий українець та патріот рідної землі.

Проте закінчити навчання у гімназії  йому не дав початок Першої світової війни. Михайло змушений був повернутися у рідне село. Оскільки село Шнирів знаходилося неподалік австро-російського кордону і у перші ж дні війни  опинилося у вирі бойових, то всіх його жителів було евакуйовано у австрійське місто Гмінд.

Як і більшість українців, Михайло Ящун розумів, що розпад Австрійської імперії дає Україні історичний шанс отримати незалежність тільки у збройній боротьбі як проти росіян так і проти поляків. Тому відчуваючи особисту відповідальність за майбутнє свого знедоленого народу, він на заклик Бойової  Управи при Головній Українській раді як доброволець вступає в лави Українських Січових стрільців. Незважаючи  на молодий вік Михайло швидко опанував військову справу. Відвага, підкріплена тверезою розсудливістю, вміння приймати правильні рішення у бою  і здатність повести за собою товаришів звернули увагу командування на юного стрільця. Невдовзі його було присвоєно чин підстаршини, а згодом підвищено до старшини.

Незважаючи на героїчну боротьбу стрільців та великі жертви, віддані задля свободи, українцям не судилося вибороти і відстояти самостійну і незалежну державу.

Після поразки визвольних змагань Михайло Ящун повернувся у рідне село.  Доля поблажливо поставилася до родини Ящунів: батьки з наймолодшим сином Яковом  та невісткою повернулися з Гмінду, брат Іван – з російського полону, а брати Степан та    Олекса – з італійського.   Нелегким було життя у перші повоєнні роки.

Спочатку родина тіснилася у маленькій землянці,  нашвидкоруч викопаної на повністю зруйнованому обійсті. Пізніше батько з синами звели дві малих хатини для родини старшого брата  Степана та інших членів родини.

Переслідувань з боку польської влади щодо Михайла не боявся. Навпаки,  не міг змиритися з тим, що Україна втратила даний Богом шанс. Усвідомлюючи, що в даний період часу збройна боротьба неможлива,  він вирішив спрямувати свої знання та досвід на національно-просвітницьку працю серед своїх земляків.   Активно виступав проти москвофільських настроїв односельчан. До їхньої оселі сходилися люди з усього села послухати розповіді Михайла про українську історію, про необхідність здобуття незалежної держави, про звитяжні бої січових стрільців. Такі бесіди сприяли формуванню кругом  Михайла селян, для яких українська ідея стала справою їх життя.  Саме ці люди і склали основу ініціативної групи, яка 1921 року відновила діяльність товариства «Просвіта»  у  Шниреві.

З поширенням просвітянських ідей життя у селі покращувалося. Спільними зусиллями селян було збудовано читальню, засновано кооператив «Надія»,  товариства «Рідна Школа»,  «Самопоміч»,  «Луг», закладено    позичкову   касу.  Українська ідея стала у селі стала домінуючою і біля її витоків стояв  вірний син свого народу – Михайло Ящун.

Окрім активної політичної позиції , Михайло Ящун володів певними підприємницькими задатками. «Свій до свого по своє» - заклик, що був поширений серед галичан у міжвоєнний період, для Михайло не був простим звуком. Він особистим прикладом хотів показати  землякам, що економічна самостійність є основою незалежності політичної.

Михайло Ящун  першим у навколишніх селах зробив спробу протиставити жидівській монополії у торгівлі український елемент. У батьківській хаті Михайло відкрив невеличку крамничку,  де торгував товарами першої необхідності – сіллю, сірниками, нафтою, цукром тощо. Ціни на товари були нижчі, чим у сільського крамаря єврея Іцка. Проте село було надто мале і люди не мали грошей, тому невдовзі магазин довелося закрити.

Другою спробою закласти основу українського підприємництва у селі стало створення кооперативу  з виготовлення дахівки та колодязних кругів(«бетонів»).  Така продукція була  затребуваною у навколишніх селах, що відбудовувалися після війни. Тому справи ішли добре. Проте Михайло не хотів зупинятися на досягнутому.

У 1921 році, зібравши певну суму грошей і передавши справу братам, він переїжджає до Бродів, де разом з Олексою Качором із Лешнева відкриває крамницю «Базар» для торгівлі шкільним приладдям та українськими книгами. Із спогадів о.М.Осадци  Михайло Ящун «…провадив гарно  «Базар», бібліотеку  «Основа», був активним в українському громадському житті міста» .У Бродах  на той час проживало значно більше поляків та євреїв  і  відсоток  учнів-українців був невеликий, а ще негативне ставлення польської влади до української торгової ініціативи  не давало змоги розвитку цієї справи. У той же час радянська агітаційна система поширювала чутки про розквіт української ідеї на теренах Східної України, про Нову Економічну політику(НЕП), про  великі перспективи  ініціативних та підприємливих людей.

Зваживши на туманні перспективи життя у польській державі, де переслідувалися найменші прояви національної самосвідомості, і беручи до уваги «переваги» радянського способу життя, нав’язані більшовицькою пропагандою, Михайло  приймає доленосне для подальшого  його життя рішення - виїхати  на Велику Україну.  Це сталося у вересні 1925 року.

Про харківський період життя Михайла Ящуна мало що відомо. Єдиним джерелом інформації є спогади Василя Ящуна: «По двох місяцях дідуньо отримав від нього листа з Харкова. Його подорож туди через Львів-Варшаву-Ригу-Москву тривала один місяць. В Харкові замешкав він при вул. Клочківській 14. Скоро завершив свою середньошкільну освіту, вступив до вечірньої технологічної школи і, працюючи вдень, учився вечорами. Покінчив цю школу та став інженером на машино-будівельному заводі. Писав три-чотири рази в рік та час від часу присилав по 10 карбованців. Цікавився мною і моїм поступом в науці. З листів видно було, що був вдоволений працею та НЕП-ою. Писав, що українське життя розвивається. Одружився з учителькою середньої школи, донькою священика, і Бог благословив їх гарною донечкою, Олею. Восени 1930 року, коли я був у 6-тій гімназійній, дядько писав, що має намір відвідати нас усіх, своїх рідних. Це був його останній лист. За ним наступила мовчанка, спочатку нам незрозуміла, та згодом її причина стала ясною».

Хоча родичі Михайла Ящуна, як і все населення Галичини, не були детально поінформовані про стан справ на Великій  Україні, проте чутки про початок масових репресій доходили і сюди. Тож То ж справжня причина розриву зв’язку для родини Михайла Ящуна стала очевидною. Протягом більш як шістдесяти років його доля для родичів із Шнирева була невідомою.

А подальша доля Михайла Ящуна склалася трагічно, як і доля багатьох тисяч українців, яких сталінський режим звинуватив у неіснуючих злочинах проти радянської влади та трудового народу, який ця ж влада мільйонами морила голодом та нищила у таборах.

Офіційну позицію сталінської верхівки до українців-галичан висловив у 1933 році секретар ЦК КП(б)У С. Косіор: «З усіх котнреволюціонерів, що їх тепер викрито, переважна більшість до нас приїхала з-за кордону – з Праги, Галичини та інших місць…Це галицькі націоналісти, які цілком продалися польським поміщикам, суттю сполячилися і були відправлені сюди готувати інтервенцію зсередини…».

Так одним реченням тисячі вірних синів українського народу, які уже встигли багато що зробити для нього, незважаючи на заслуги, звання, чини і нагороди, було зачислено до його ворогів, а  фактично до ворогів  сталінського режиму, який вбачав у них велику потенційно небезпечну загрозу у здійсненні їх сатанинських планів щодо України.

Михайло Ящун був заарештований 22 червня 1933 року Харківським ДПУ УРСР.    Йому інкримінувалося, що він:

«1. Належав до Української Військової Організації;

2. У 1925 р. закордонним керівництвом УВО був спрямований на Совєтську Україну для проведення підпільної к-р роботи;

3. Був членом бойової терористичної групи у 1933 р. й у квітні місяці мав взяти участь у здійсненні терористичних актів на членів ЦК КП(б)У й уряду;

4. Проводив вербування нових членів організації;

5. Будучи зв’язаним з Розвідупром, використовував цей зв’язок для к-р роботи організації, підставляючи 4-му відділові штабу Укр[аїнського] Військ[ового] Окр[угу] членів УВО;

6. Здійснював на користь поляків шпигунсько-розвідувальну роботу в РСЧА, Тсоавіахімі, на військових курсах, а також повідомляв про кількість тракторних одиниць, розташування ремонтно-тракторних майстерень;

7. Підтримував безпосередній зв’язок з членами закордонних осередків УВО».

23 вересня 1933 року постаново судової трійки при колегії ДПУ УРСР відповідно до статей 54-3,54-8, 54-6, 54-8, 54-11 КК УРСР Михайла Йосиповича Ящуна  визнано винним «у проведенні контрреволюційної діяльності, спрямованої на повалення радянської влади та встановлення буржуазної Української держави і засуджено до 10 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі».

З цього часу і почався тернистий шлях страждань, принижень та випробувань – шлях, що привів нашого земляка і тисячі невинно засуджених мучеників на Соловецьку Голгофу. Події останніх років життя Михайла Ящуна вдалося фрагментарно відтворити завдяки розсекреченим матеріалам з архівів НКВС- КГБ та спогадам в’язнів СЛОНу(рос.«Соловецкий Лагерь Особого Назначения»), яким вдалося дивом вижити.

Як «особливо небезпечного ворога народу» Михайла Ящуна для відбування строку було відправлено на скелясті острови Соловецького архіпелагу, що розкинулися у холодних водах Білого моря. Саме Соловки протягом останніх чотирьох століть стали місцем, де Російська імперія ізолювала людей, які були загрозою владному  режимові. Одним з перших відомих в’язнів, з яких і почалася історія Соловецької Голгофи, став кошовий Війська Запоріжського  Калнишевський, який провів у соловецьких казематах майже пів-століття. Українцям, в’язням ХХ ст.., доля відвела набагато менший термін.

Життя соловецьких в’язнів, що підлягало тотальному контролю з боку табірної адміністрації, ускладнювалося і суворими кліматичними умовами. Проте ні утиски охорони, ні холод, ні напівголодне існування не могли зламати дух людей, які щиро вірили у високі ідеали і були переконані, що у Україна та її народ стануть вільними.

Наприкінці 1935 р. серед ув’язнених виділилася група українців-галичан, яку у таборі доволі слушно охрестили «Галицьким бюро». Увечері, після виснажливої праці, в’язні-галичани обговорювали переважно політичні питання, нещадно критикували національну політику ВКП(б) в Україні, висловлюючи жаль, що не вдалося відстояти національну державність під час визвольних змагань 1917–1921 рр. Колишні «радянці» чи націонал-комуністи проходили прискорений курс національно-патріотичного виховання.

Одним з ініціаторів створення «Галицького бюро» можна вважати Михайла Ящуна. Про це свідчать спогади колишнього в’язня СЛОНу Семена Підгайного, якому вдалося вижити і потрапити в Америку, де він опублікував знакову для вітчизняної історіографії книгу «Українська інтелігенція на Соловках».  Зокрема С. Підгайний згадує: «Серед соловецьких в’язнів – галичан не бракувало духовних лідерів, довкола яких утворювалися неформальні осередки ідейного спротиву владі, що перетворювалися для багатьох бранців сталінської системи на справжню школу виховання свідомих українців. Одним з таких неформальних лідерів був Михайло Йосипович Ящун (1895–1937), колишній старшина австрійського війська та УГА, в УССР – економіст Вукопромради у Харкові, засуджений у справі «УВО» на 10 років таборів».

Саме спогади Семена Підгайного   дають змогу сприймати Михайла Ящуна як непересічну, самодостатню  особистість, який у жахливих умовах існування табірного життя зумів зберегти людську гідність, честь, самоповагу і при тому умів підтримував в інших віру у ті ідеали, задля яких вони страждали.

Задля збереження ідентичності інформації першоджерела наводимо фрагмент спогадів С.Підгайного, що стосуються нашого земляка:

«Яскрава особистість, він привертав особливу увагу адміністрації табору, яка намагалася знати все про його контакти і розмови. Значний інтерес представляють думки в’язня щодо мотивів власного арешту й засудження, залаштункових механізмів справи «УВО» та й ширше – трагедії галицької еміграції в УССР: «У міжнародному відношенні потрібно було створити тісний союз з Польщею, спрямований протии Німеччини, для чого слід було усунути усі елементи, які були вороже налаштовані щодо Польщі. Такими елементами, з точки зору Соввлади, виявилися в першу чергу емігранти з Західної України». У даному разі Ящун несамохіть завищував інтелектуальний рівень сталінського керівництва – такими глобальними категоріями воно та його репресивний апарат не оперували у своїй щоденній каральній діяльності.

Більш наближеною до реалій життя й справжніх мотивів дій режиму була така його оцінка: «Партія і радвлада провалилися з колективізацією та хлібозаготівлями. Безпосереднім наслідком цього провалу став голод в Україні, у чому була винна винятково сама партія, але потрібно було відвести удар обурення мас у бік […]. Слід було найти винуватця, але, оскільки винуватцем була сама ж соввлада, то нашвидкуруч було створено штучну організацію, на яку й малося на увазі спрямувати обурення мас».

Ящун акцентував увагу на непересічній ролі уродженців західноукраїнських земель у суспільно-культурному житті УССР, що спричинило, мовляв, особливо жорстокий удар влади проти них:

«Приїзд в Україну галичан й посідання ними деяких командних висот культурного фронту було невигідне для великодержавної політики, що її проводила Москва, й тому потрібно було усунути галичан, які є справжніми провідниками розвитку української культури. Москва не зацікавлена у такому розвиткові, й гасла, що їх виписує партія щодо розвитку української культури, є ширмою, за якою відбувається русифікація України. Арешт галичан – це є продовження політики царату, знищення й пригноблення нацменшин. Росія завжди славилася кріпосницькою й жорстокою розправою, й цю жорстокість вона застосову в даному випадку до галичан» .

М. Ящун цікавився й міжнародною політикою, отримуючи інформацію про події за кордоном винятково з офіціозної совєтської преси. Доводилося, як і багатьом інтелектуалам того часу, читати «між рядками» повідомлень совєтських часописів, шукаючи у них зерна істини та фільтруючи звичну пропагандистську риторику.З величезною увагою Ящун читає усі центральні газети і з щонайдрібніших повідомлень робить свої висновки. Чим більше знаходить він у закордонних телеграмах й цитатах з буржуазної преси ворожих СССР натяків, тим кращий у Ящуна настрій.

М. Ящун зауважив з приводу агітпропівського повідомлення у совєтській пресі щодо наявності у тюрмах Польщі 50 тис. ув’язнених: «Бідна Польща, – а у нас у ББК ув’язнених уп’ятеро більше, а скільки ж таких ББК?» . Він же висловлював припущення, що в СССР в’язнів, напевно, стільки же, скільки у всій Польщі населення. Та й взагалі, стверджував колишній харківський економіст (до речі, поділяючи з цього приводу погляди М. Яворського), усе життя Совєтського Союзу – це табірне життя, точнісінько така ж брехня на кожному кроці, така ж «туфта» в усьому, така ж підла шпигунська система й такий самий голод: «СССР – це справжня єдина неподільна матінка Росія, лишень у сто разів гірше старої царської, оскільки у царській Росії не було такого беззаконня, терору й знищення інших національностей, як в СССР. Совєтська влада останніми роками, починаючи з 1927, перетворилася на контрреволюційну владу, у порівнянні з якою навіть контрреволюційні кола в еміграції – культурніші, оскільки більшовики – азіатські дикуни».

Звичайно такі думки, які поширювалися серед в’язнів, не могли залишитися поза увагою табірної адміністрації. Тому 9 жовтня 1937 р. Особлива трійка Управління НКВД СССР по Ленінградській області (протокол № 83) розглянула серед інших й справу          № 103010-37  Оперативної частини Соловецької в’язниці  щодо «націоналістів, засуджених на різні терміни за контрреволюційну націоналістичну, шпигунську й терористичну діяльність в Україні, які, залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську, терористичну діяльність, створили контрреволюційну організацію «Всеукраїнський націоналістичний блок»...» До  цієї гіпотетичної організації було зачислено 134 в'язні-українці, в основному вихідців  з Галичини. Усіх їх нашвидкуруч засудили до вищої міри покарання – розстрілу.        Список 134 «українських націоналістів» очолював професор, історик М.І. Яворський. У ньому було чимало й інших Західноукраїнських інтелігентів, а саме:

ФВ. Бардашевський (1891–1937) – в минулому офіцер австрійського війська, УГА та армії УНР; колишній депутат польського сейму Я.С. Войтюк; колишні члени Галревкому М.Л. Баран та І.М Сіяк ; академік С.Л. Рудницький; професори П.І. Демчук та  М.М. Лозинський; один з організаторів Легіону УСС, командир сотні й куреня у ньомуВасиль Федорович Дідушок ; члени літературної організації «Західна Україна» В.І. Атаманюк-Яблуненко, М. Ірчан, М.А. Качанюк та М.К. Козоріс; члени родини відомої родини Крушельницьких; видатний вітчизняний театральний новатор Лесь Курбас та інші славні сини України. Був у розстрільному списку і шнирівчанин Михайло Ящун.

Разом з членами так званого «Всеукраїнського націоналістичного блоку» до розстрілу було засуджено інших в’язнів СЛОНу – всього 1111 осіб. Вирок було виконано протягом 5 днів: 27 жовтня, 1,2,3,4 листопада 1937 року. Місце страти стало відомо тільки у 1996 році із розсекречених архів КГБ.  Останній спочинок знайшов Михайло Ящун разом із своїми побратимами у холодній землі Кольського півострова, в 16 км від Мєдвєж’єгорська, в урочищі Сандормох.

Рідні у Шниреві ще довго чекали на вістку з Великої України, але нікому із близьких так і не судилося дізнатися правду про трагічну долю Михайла. У невіданні залишили цей світ батьки, брати і тільки племінниця Люба і племінник Михайло змогли почути гірку правду. А у далекій Америці племінник Василь Ящун напише вірш-реквієм, присвячений пам'яті Михайла Ящуна:

 

О, як бажав би я хоча б побачить

Твою могилу серед страдних нив,

На ній поставить хрестик-символ віри

В воскреслий день убитих перспектив!


Та знаю я: могили там немає.

Диявол правді шани не дає.

Твій слід заріс гидкими бур’янами

Або його ковтнув сибірський щем.


Чи в чинній боротьбі упав ти, дядьку.

Чи в смертному підвалі ҐПУ.

Чи з голоду в насильницькій облаві,

Чи в тундрі десь в сибірському снігу?


Я низько голову свою схиляю

Перед величним духом мрій твоїх

І шлю молитву до небес з благанням

Тебе в хороми взяти пресвяті, —

Ти чесно клав в будову батьківщини

Цеглини волі — мрії вікові.

(1984)

У 1991 році здійснилися мрії Михайла Ящуна і тисяч розстріляних, закатованих  українців, чиї невідомі могили розкидані по безмежних просторах Росії від Архангельська до Хабаровська. Тож нехай  відновлена історія життя мучеників, що вивело їх через страждання і біль на духовну Голгофу, буде скромним даром пам'яті від вдячних нащадків.

 

Використані джерела:

1.  Гасай Є. Розстріляна доля //Голос відродження, № 5- Броди, 1993

2.  Рубльов О. Західно-українська інтелегенцція у таборах СРСР, 1930-ті роки     //З архівів ВУЧК,  ГПУ, НКВС, КГБ – науково-докуменальний журнал (№22.23), Національний педагогічний університет ім. Драгоманова, 2004.

3.   Шевченко С. Тайны Медвежей горы //Соловки энциклопедия.

4.  Ящун В. Михайло Ящун //Броди і Брідщина. Історико-мемуарний збірник.- Торонто, 1988.

5.   Ящун В. Дійсне і мрійне //Збірка поезій.-

Інтернет-ресурси:

http://www.nbuv.gov.ua

www.solovki.ca.

http://www.istpravda.com.ua

http://visz.nlr.ru/