«Я хочу, щоб на цій бідній землі жити стало краще»

("Тіль Уленшпігель", Ш. де Костер)

Кожний народ в часи найважчих випробувань, суспільно-політичних катаклізмів , що ведуть до його деградації і зникнення з історичної арени, виводить із свого духовного єства непересічних особистостей - провідників і вчителів нації. На них покладається нелегке завдання: врятувати свій народ, вивести його з темноти рабства духовного і соціального. Вони залишаються в пам'яті наступних поколінь Месіями, Пророками, Геніями, Мислителями, Митцями. Спочатку вони є символами тієї епохи, у якій жили і працювали, і того народу, який покликав їх на служіння високій меті. Проте з часом їх життя і здобутки стають надбанням всього людства, вони ж самі залишаються найвищим еталоном величі духу, високих ідеалів свого народу, країни, рідного краю.

 

Новітня історія України зберігає імена багатьох своїх славних синів, які зробили жертовний внесок у збереження національної самобутності її народу, розвитку культури, науки і мистецтва. Якщо широкому загалу відомі імена Володимира Івасюка, Василя Стуса, Василя Симоненка чи Ліни Костенко, то ім'я Євгена Лисика відоме в Україні тільки вузькому колу художників, мистецтвознавців і шанувальників театрального мистецтва. Проте саме Євген Лисик є одним із цієї славної когорти Митців-будителів української самосвідомості та національної гідності, приспаної багатовіковим поневоленням.

«Він формує нас, наше мислення, наше ставлення до дійсності, в якій ми живемо, формує наше становлення як громадянина, як патріота. Євген Лисик, напевно, прийшов у світ, щоб на­гадати нам, хто ми є, пробудити в нас велику журбу за забутими і втраченими скарбами, доторкнутись до струн наших душ і викресати мо­гутню творчу мелодію. І він це зробив з таким масштабним розмахом, як це в історії світового мистецтва могли робити тільки творці-титани. Він був одним із них» ,- так характеризує значення творчості Євгена Лисика для відродження української самобутності мистецтвознавець В.Овсійчук.

Життя і творчість Євгена Микитовича Лисика, його творча діяльність як художника-сценографа Львівського оперного театру, оповиті різноманітними легендами і навіть містичними вигадками. Цьому сприяв магічний вплив мистецтва Майстра на душі своїх шанувальників, які спілкувалися з ним мовою його вистав, котрі їх захоплювали, підносили і будили їх дух, розбурхували його до найпотаємніших глибин. Все це і сприяло міфологізації усього, що стосувалося Майстра. Цьому сприяли також і друзі, колеги, знайомі. Так відомий український кінорежисер Сергій Параджанов якось сказав: «Львів – це творча колиска України, в якій зростав Геній – Євген Лисик».

Якщо Львів формував особистість Митця у зрілі роки, то любов до прекрасного і величного світу мистецтва майбутній художник отримав у спадок від своїх батьків, простих селян, які щиро і глибоко любили свій край, рідне село.

Народився Євген Микитович Лисик 21 вересня 1930 року у селі Шнирів Бродівського повіту. Сім'я не була дуже заможною, як і більшість селян жила з того, що вирощували на своїй землі, тримали коня, корови, свині, птицю. Щоб мати найнеобхідніше приходилося важко працювати. Коли Євгенові ще не було і року важко захворіла мати. Змучена хворобою, вона невдовзі померла, залишивши малолітнього сина на чоловіка та дідуся. Тож з малих літ Євгенові не судилося відчути ласки ніжних маминих рук. Тому батько, незважаючи на клопітку повсякденну роботу, багато часу проводив із сином. Як тільки Євген звівся на ніжки і зробив перший крок, він невідлучно був з батьком на полі, на сінокосі, в лісі. Мальовничі краєвиди околиць рідного села пробуджували у дитячому серці найкращі почуття, формували відчуття прекрасного. Дід Євгена дуже любив коні і зумів передати це захоплення онукові. Пристрасть до коней збереглася у Євгена на все життя.

Батька, Микиту Романовича, односельчани поважали як доброго господаря, вмілого майстра. Вільний від роботи час він проводив із сином, читаючи йому вголос книги, особливо любив твори Шевченка. Євген знав багато віршів напам'ять і батько дуже пишався, коли син декламував їх родичам і сусідам. Саме від батька він успадкував жадобу до читання, що збереглася у нього впродовж всього життя.

Родина Лисиків була дуже побожна. Малий Євген змалку увібрав в себе мудрі настанови діда і батька, що ґрунтувалися на глибокому осмислені біблійних заповідей, зреалізованих ними впродовж їх нелегкого життя. Довгими зимовими вечорами у їхній хаті збиралися сусіди, щоб обговорити останні сільські новини, поділитися своїми проблемами та планами на майбутнє. Коли теми для розмов закінчувалися, дід Роман, перехрестившись, промовивши «Отче наш», відкривав Святе Письмо і читав його вголос. У такі хвилини малому Євгенові сивочолий дід видавав біблійним пророком, а в уяві хлопчика малювалися яскраві апокаліптичні картини Страшного суду: «…от кінь білий, Хто сидить на ньому, Вірний зветься і Правдивий… і воїнства в небі слідували за ним на конях білих»(Одкровення 19.11,14). Саме таке високоемоційне сприйняття біблійних текстів, що набували у дитячій уяві яскравих образів, дало змогу в майбутньому зреалізувати їх у своїх творах.

Життя у театрі почалося для майбутнього сценографа почалося дуже рано, із театральної сцени читальні «Просвіти» у рідному селі. Сцена була облаштована згідно всіх вимог театрального мистецтва. За допомогою спеціальних пристроїв актори могли літати, пропадати зі сцени, під час вистав відтворювалися звуки бою, шум дощу і вітру, при потребі зверху падав сніг чи листя. Батько, як учасник драматичного гуртка, постійно брав малого Євгена на репетиції вистав, що готувалися у читальні. На час репетиції, щоб зайняти якось сина, він давав йому листок паперу і олівці. Спочатку ніхто не звертав уваги на каракулі хлопчика, проте з часом «каракулі» почали набувати обрисів тварин, людей, дерев. А найкраще виходили коні. Успіхи малого художника дивували всіх. Це спонукало батька більш ретельно ставитися до цього захоплення сина. Не шкодуючи грошей, він купував йому кольорові олівці, фарби, папір.

Стан трепетного очікування, коли підніметься завіса, на сцену вийдуть актори і розпочнеться магічне дійство, що змінить буденну реальність на свято, пройматиме серце Євгена впродовж усього життя. Проте ні він, ні його батько не могли навіть уявити до яких висот духовного злету підніме доля в майбутньому простого сільського хлопчика.

А поки що були роки навчання у сільській школі. Перша вчителька Емілія Батюк з теплотою згадувала Євгена як старанного і наполегливого учня, який навчався дуже добре, проте іноді на уроках замість того, щоб слухати пояснення міг захопитися малюванням. Одного разу, коли Євген надто захопився малюванням, вчителька вирішила «покарати» його у дещо дивний спосіб: дала завдання змалювати фрагмент фізичної мапи Польщі. Яким же було здивування вчительки, коли в кінці уроку учень показав їй свою роботу: малюнок Євгена був точною копією оригіналу.

І він продовжував малювати навіть вдома… За улюбленим заняттям забував про все: про їжу, сон, відпочинок. Цілий день міг сидіти за стодолою, малюючи краєвиди: Козацьку могилу за селом, зажурені верби над озером, ліс . Відривався тільки тоді, коли батько кликав на поле, вчитися або поїсти. Саме ці, з дитинства знайомі сюжети, в майбутньому надихатимуть художника на створення найкращих робіт. І не раз, в часи творчих пошуків і задля відновлення душевної рівноваги, приїжджатиме він у рідне село, щоб зачерпнути наснаги з невичерпної духовної батьківської криниці. Як пізніше згадуватимуть його друзі: «Євген не просто любив своє село, а ідеалізував, як звичайний закоханий романтик. Розповідав про темно-фіолетові джерела, які б'ють у селі з такої глибини, що вода видається не голубою, а саме темно-фіолетовою. Розповідав про смарагдові левади, вишні, які під час цвітіння утворюють білосніжні тунелі, про птахів, про нелегку селянську працю у полі».

Воєнне лихоліття зруйнувало розмірений, неквапливий хід сільського життя. Важкі воєнні роки родина Лисиків перебула у рідному селі. Чого тільки не довелося перетерпіти: і голод, і страх за завтрашній день, і важку працю в полі, обшуки і арешти сусідів, приниження і знущання…

У повоєнні роки Євген Лисик, бажаючи здійснити свою мрію, поступає у Львівське училище альфрейних робіт, де навчається з 1947 по 1949 рік. За роки навчання окрім професійної малярської підготовки він отримав базові знання з історії мистецтва, здобув навички роботи у різних художніх стилях, ознайомився з елементами оздоблювально-декоративних робіт.

Нелегке життя у великому місті, скрутне матеріальне становище, незважаючи на активну підтримку батька, який на той час переїхав у Львів, щоб допомогти синові, змусили Є.Лисика піти на службу в армію(1950-1953). Служити довелося на Далекому Сході, біля Благовєщенська. В армії Євген вдосконалював свою майстерність як художник-оформлювач: малював наочну агітацію, портрети. Саме в армії вперше довелося випробувати себе у ролі художника-сценографа при оформлені декорацій вистав для полкового театру. З дозволу командування часто працював до пізньої ночі і ночував у клубі на сцені. Ночами багато читав, саме тоді ознайомився із творами світових класиків – Бальзак, Толстой, Золя, Гете. Це був період переосмислення духовних і моральних цінностей, формування нового світогляду, що базувався на найкращих зразках світової літератури.

Після армії повернувся до Львова, деякий час працював на «Сільмаші» і за оголошенням потрапив на роботу у декораційний цех Львівського оперного театру, де головним художником був талановитий митець Ф.Нірод, який став першим наставником Є. Лисика.

У 1955 році, на вимогу вчителя, вступає до Львівського поліграфічного інституту. Однак факультет, на якому навчався Лисик, був розформований і всіх студентів перевели до Інституту прикладного та декоративного мистецтва. Навчання Євгенові давалося легко, його роботи були зразком для інших студентів. Вже тоді художник вирізнявся своїм оригінальним аналітичним мисленням, глибинним баченням сутності образу. Професор Л.Медвідь зазначав, що «… роботи Лисика уповні зрілі твори, виконані енергійною впевненою рукою».

Роки навчання проходили у пошуках свого стилю, становлення себе як особистості, і як художника. Намагання художника віднайти себе через творчий катарсис були розцінені як прояв формалізму, що не узгоджувався із тогочасним напрямком «соцреалізму» у мистецтві. Є.Лисика було відраховано із ІV курсу, проте незабаром відновлено у інституті, який він закінчив у 1960 році. Свою працю уже як дипломований спеціаліст Лисик продовжив в Оперному театрі як художник-постановник.

Першою самостійно оформленою виставою Євгена Лисика став балет «Болеро» на музику М.Равеля. Прем'єра відбулася у 1960 році і пройшла успішно.

Три перші творчі роки – це випробування сил, розкриття внутрішнього духовного світу митця. З-поміж багатьох тенденцій і напрямів тодішньої сценографії Є.Лисик вибрав один з найдавніших способів мистецького самовираження – живопис. Проте живопис Лисика «не ілюстративна, приємна для ока картина з кількома натурними, маловиразними предметами…, а мистецький синтез унікального художнього виразу, що твориться в єдиному комплексі музики, сценічної дії і живопису» (В.Овсійчук).

У 1961 році, після від'їзду Ф.Нірода до Києва, Є.Лисик стає головним художником Львівського оперного театру. У 1962 році Лисика приймають у Спілку театральних діячів України. Це було першим офіційним визнанням владою, яке підтвердилося у 1967 році присвоєнням звання Заслуженого діяча мистецтв України.

Визначальною і етапною сходинкою у творчості у творчості Є.Лисика став балет А.Хачатуряна «Спартак» - з нього «пішов» Лисик-Митець.

У 1971 році за роботу над оперою Б.Лятошинського «Золотий обруч» Є.Лисик здобув звання лауреата Державної премії ім..Т.Шевченка і був нагороджений орденом «Знак пошани». Але не фарисейське визнання тогочасної зманкрутілої влади, ні нагороди, а всенародна вдячність принесли справжню славу Майстрові. Художник зумів своїх декораціях відтворити поетичний образ України, духовний світ її міфів і переказів, зумів пробудити у серцях глядачів забуті почуття патріотизму та національної гордості за свою Батьківщину. Цю думку глядач побачив на полотнах Митця, зрозумів її і глибоко сприйняв. Чиновники, які дозволили з'явитися на сцені виставі, що здобула таку велику популярність, надалі були більш прискіпливими і уважними. Коли у Києві Є.Лисик підготував виставу «Цвіт папороті» цензори заборонили її показ у день прем’єри як «націоналістичну».

Мало того під час демонтування сцени, полотна були посипані порошком, від якого матеріал перетворився на попіл. Так влада «віддячила» художникові за свою помилку із «Золотим обручем». Крім того, у 1974 році Є.Лисику було повернуто документи на присвоєння звання Народного художника України.

Проте авторитет Є.Лисика як талановитого художника-сценографа невпинно зростав не тільки в Україні, але і за її межами. Митця запрошують оформлювати вистави на сценах Мінська, Варшави, Скоп'є, Анкари, Бєлграду. Секрет такого широкого визнання таланту нашого земляка криється у його ставленні до того дару, яким він був наділений Богом. «У своїй творчості Лисик був наділений даром божественного провидіння – все, що робив, робив для людей, для їх прозріння, закликаючи їх до гуманності, порозуміння, до гармонії із собою і довкіллям»(В.Овсійчук).

У спілкуванні з людьми Є.Лисика характеризують як простого, цікавого, уважного співрозмовника. Проте спілкування із ним не можна було назвати легким , бо з його сторони вимагалася рівноцінна віддача, певний рівень, який не кожен міг запропонувати. Він реально оцінював свої титанічні творчі можливості, але при цьому був вразливим, не терпів базікання, пліткарства, підлості, а шанував обдарованість, порядність і знання.

Останні три роки життя Лисик викладає у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. За цей час лишив яскравий слід у творчих біографіях викладачів та випускників ВУЗу. Українську театральну культуру Євген Микитович підняв до таких духовних висот, яких до нього в Україні ще не було. Йому не судилося творити у часи незалежної України, проте його твори, що ще живуть у виставах(всього 76), будуть виховувати нові покоління митців, художників, впливатимуть на формування свідомості не одного покоління українців.

У цій невеликій за обсягом статті не можливо розкрити всю повноту таланту нашого славного земляка, творчість якого шанують далеко за межами України і водночас так мало знають на рідній землі. Ця стаття є маленькою даниною світлої пам'яті великого Маестро і спробою звернути увагу на великий пласт нашої культури, яким є творчий спадок Євгена Микитовича Лисика.