Звичайне, як на перший погляд, українське село Шнирів мовби загубилося серед мочарів і лісів Волині. Саме тут 24 лютого 1919 року в сім'ї Прокопа Федуна народився син Петро. Первісткою була донечка Ганя. Пізніше з'явився на світ наймолодший у родині Василь. Шнирів виділявся з-посеред навколишніх сіл прадавньою історією, зокрема переказами старожилів про велику січу козацького полку з польською залогою місцевого замку 1651 року. З тих часів залишилася велика могила, на якій обвітрені часом козацькі хрести пильнують спокій лицарів. Малий Петро з раннього дитинства бачив ту пам’ятку з вікон отчої оселі, прислухався до вечірніх оповідок батька про славних запорожців. Сім’я була типово середняцькою, і батько бажав, щоб старший син залишився на господарці. Проте хлопець хотів вчитися. І це бажання з часом зростало.

Отож, віддали його на науку в Бродівську гімназію. У місцевому музеї збереглася невеличка книжечка під назвою “Gimnazium panstwowego im. J. Korzeniowskiego w Brodah za rok 1933/1934”, де прізвище Петра Федуна стоїть першим у списку під літерою «А». Це значить, що віч був найкращим учнем. Видатний наш земляк в США, професор і письменник, володар відзнаки “Золотий поет Америки-89”, виходець зі Шнирева Василь Ящун у книзі спогадів «Броди і Брідщина» (Торонто. Онтаріо. Канада, 1988) згадує: “Переважна більшість селян мала початкову освіту, але були також і неписьменні. В 20-х і 30-х роках були лиш два гімназисти (В. Ящун і П. Федун), бо кошти освіти були надто високі, доступ до університетських студій був дуже обмежений”.
Навчання велось, як і повсюди в Галичині, польською мовою, але вихідці з сіл мешкали у бурсі Маркіяна Шашкевича, де додатково мали студії з української.
У гімназії Петро зустрів добрих виховників.
Саме у гімназійний час розпочалася свідома праця селянського сина зі Шнирева на ниві національно-визвольних змагань. Марія Бойко – дружина одного з видавців “Гомону України” (Канада) що недавно перебувала на батьківщині, стверджує: Ящун, Федун і Панасюк належали до молодіжного
осередку Організації Українських Націоналістів. Її свідченням можна довіряти, бо, працюючи 1936 року в Шниреві садівничкою, вона була присутньою на лекціях, що їх читали там бродівські студенти. На превеликий жаль, дані про молодих націоналістів цим практично обмежуються. В 1940 році всі члени організації були замордовані большевиками в Золочівській тюрмі. Далі володіємо спогадами племінниці Петра Фадуна, мешканки Шнирева Любові Лисик. «Дядька мобілізували в Червону армію, що, очевидно, врятувало його від розправи окупантів. Там він потрапив у полон. Розповідав пізніше, що лише добре знання німецької мови допомогло йому звільнитися. Прийшов додому дуже змордованим. Проте не забував про науку: вступив до Львівського медичного інституту. Близькі радили йому, знаючи про участь у підпіллі, податися за кордон. Категорично відмовився і їм заказав: маємо рідну землю, то чого шукати на чужині?» Сусідка Федунів Антоніна Грицишин згадує: –Чоловік був добрий. Завжди казав своїй матері: «Може, вам доведеться потерпіти за нас, то не противтеся. Пам'ятайте, що ви українка». Гірко плакала при згадці про його слова... Брат Василь загинув у лавах Української Повстанської Армії 26 березня 1946 року на шнирівських полях неподалік від дому. Батьки пройшли большевицькі табори, де встигли отримати дві останні вісточки від старшого сина зі Станіславщини. Жалкував за тим, що батько й мати змушені поневірятися через дітей. Доля, проте, була до них милосердною: повернулися з холодної Воркути, спочивають тепер у рідній землиці... ...Він стaв міфом. З того весняного дня 1944 року, як пішов через поле у ліс. І лише обмежене коло людей знало, чия рука писала статті і антибольшевицькі прокламації, котрі читалися у відділах УПА, де тільки б вони не дислокувалися. І лише одиниці були освідомленими, хто стоїть за псевдо “Полтава”. І лише через п'ятнадцять років після його останньої легальної з’яви, завдяки старанням проводу ОУН у Мюнхені, було встановлено таке: під час його останньої зустрічі з ворогом, взимку 1951–1952 років, майор УПА П. Полтава був членом проводу ОУН, кооптованим членом Української головної визвольної ради, заступником голови Генерального секретаріату УГВР, керівником Бюро інформації УГВР і начальником політвиховного відділу в Головному військовому штабі УПА.
Майор УПА П. Полтава був посмертно нагороджений Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу і окремою медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах». Ігор Гулик. За вільну Україну, 18 липня 1992 р.
Праці Петра Полтави
1. “Концепція Самостійної України, основна тенденція політичного розвитку сучасного світу”, 1947р.
2. “Елементи революційности українського націоналізму”
3. “Хто такі бандерівці, за що вони борються”
4. “За що бореться УПА”
5. “Звернення Воюючої України”
7. “Україна погибає... Хто в цьому винен?”
Статті
1. “Передпосилки поширення нашого руху в умовах більшовицького СРСР” (1947)
2. “Про наш план боротьби за визволення України в теперішній обстановці” (1950)
3. “Підготовка третьої світової війни та завдання українського народу” (1951)
4. “Чому СРСР повинен бути перебудований на принципах незалежних національних держав всіх підсовєцьких народів?” (1948)